МОВЧА́ЗНИЙ, а, е.
1. Який не любить багато говорити; схильний мовчати; неговіркий. Одна [дівчина] дуже мовчазна, — ні з ким буде мені й розмовляти, а друга балакуча, дак за тією й я не поспішу ся слова сказати (Гр., II, 1963, 349); Усякі люди трапляються на містку: і щедрі і скупі, і веселі і сумні, і мовчазні і говіркі (Стельмах, II, 1962, 302); // Який мовчить, не вступає в розмову. Свирид слухав мовчазний, не обзиваючись і словом (Коцюб., І, 1955, 146); Петро чомусь був мовчазний і тим немало дивував гостей (Панч, В дорозі, 1959, 136); * Образно. У білих снігових шапках стояли мовчазні кипариси й чинари (Кучер, Голод, 1961, 377); // перен. Не сповнений звуками; безмовний. Німа і мовчазна, від неба вона [тюрма ] крилася чорною залізною покрівлею (Мирний, І, 1954, 319); // Який не супроводжується словами, розмовами. Настала важка тиша, мовчазний сум (Мирний, І, 1954, 244); Після мовчазного обіду знову пішов [Гордій] у свою світлицю (Гр., II, 1963, 130).
2. Який розуміють без слів. Байдужість є мовчазна підтримка того, хто сильний, того, хто панує (Ленін, 10, 1949, 59); Він востаннє глянув на принишклого гетьмана і, коли дістав мовчазну його згоду на прийом козака, звелів просити того до світлиці (Ле, Наливайко, 1957, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 771.