МРУ́ЖИТИ, жу, жиш; наказ, сп. мруж; недок., перех. Стуляючи повіки, частково заплющувати очі; жмурити. Наче вчора виглядав [Матвійко] з того хатнього, на схід, віконця та мружив очі проти блискучого сонечка (Вовчок, VI, 1956, 296); Хоть я ляжу спати, — Сон очей не мружить (Сл. Гр.); [Верба:] Ніяк не можу схопити вираз твоїх очей. Тільки починаю вглядатись, а ти їх спочатку мружиш, а потім заплющуєш (Корн., Калин, гай, 1950, 63).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 817.