МРІЙЛИ́ВИЙ, а, е. Який любить мріяти; схильний до мріяння. — Мене в ланці дівчата звали не Марійка, а просто Мрійка, — це тому, що я мрійлива була, все мріяла-мріяла, та ото в мріях собі й жила (Ю. Янов., І, 1958, 316); Коли людина опиняється на лоні природи, вона стає мрійливою (Чаб., Тече вода.., 1961, 193); // Який виражає замріяність. — А знаєте, — озвався він мрійливим тоном, — захотілося мені зараз сирівцю (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 17); Поки наша аудиторія шуміла та всідалась, він, ставши коло вікна, розгорнув якийсь томик, читав із мрійливим виглядом (Гуп., Передчуття.., 1971, 58); // Сповнений мрій, пройнятий ними. Близький гуркіт і хмара їдкого диму вивели дівчину з солодкої мрійливої задуми, повернули до дійсності (Гончар, III, 1959, 173); // Який навіває мрії, спричиняє замріяність. Вона більше не зустрічалася з ним .. Не стерегла мрійливими літніми вечорами зоряного неба (Дім.. І будуть люди, 1964. 60).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 816.