НАБУЧА́ВІЛИЙ, а, е, діал. Дієпр. акт. мин. ч. до набуча́віти. З поля тягло весняним вітерцем і духом набучавілої ріллі (Панч, Синів.., 1959, 67); Низько занурювалися у воду набучавілі колоди (Тулуб, Людолови, І, 1957, 230).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 22.