НАВІ́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., НАВІ́ДАТИ, аю, аєш, док., перех.
1. Відвідувати, провідувати кого-, що-небудь. Часто Христя під свято приходить до Мотрі побалакати, розважитись. Мотря й собі навідувала не вряди-годи Христю (Мирний, II, 1954, 217); В коло обов’язків вихователя входило: ..бути присутнім на обіді й на вечері, навідувати спальні, влаштовувати бесіди й робити перевірку (Мик., II, 1957, 549); Старий Перегуда вважав своїм обов’язком навідувати осиротілу Кухтину сім’ю, що без господаря лишилась (Іщук, Вер-бівчани, 1961, 55); [Михайло:] А через те я повинен зараз вас покинуть, бо у мене є молода, і треба її навідать (К.-Карий, III, 1961, 30); Він приймав у себе старого листоношу Федора Буренкіна, що навідав його з цілою юрбою внуків та внучок (Довж., Зач. Десна, 1957, 221); * Образно. Там, далеко, на Вкраїні, Сяє сонечко ясне, Світить людям, та в чужині Не навідає мене (Граб., І, 1959, 90).
2. заст. Відшукувати, знаходити що-небудь. Навідала [дівчина] кубелечко, де утка несеться (Чуб., V, 1874, 185).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 33.