НАДІ́ЯТИСЯ, і́юся, і́єшся, недок.
1. на що, без додатка, з інфін., з спол. що. Мати надію, розраховувати на що-небудь; сподіватися. Завдала тільки жалю собі Ганна, надіючись на поміч (Н.-Лев., І, 1956, 104); Я все надіявся, що Ви таки надумаєтеся і зважитесь приїхати до нас разом з Панею Вашою (Коцюб., III, 1956, 399); Полюбив [Тур] Малушу, думав про неї й власну свою долю, надіявся… (Скл., Святослав, 1959, 80); Механік-водій давав повний вперед, збиваючи полум’я зустрічним вітром і надіючись випорснути з вогняного мішка (Гончар, III, 1959, 279); // розм. Чекати появи, прибуття кого-, чого-небудь, вірити у настання чогось. Не ждав я добра, як уходив до своєї хати, але й не надіявся такої біди, на яку наскочив (Март., Тв., 1954, 206).
2. на кого — що. Покладатися на кого-, що-небудь, бути впевненим у комусь, чомусь. [Крицький:] Бачте, Любов Олександрівно, тут така справа, що треба врядити вечірку чи лотерею, тільки якнайскоріше. Наші комітетські дами тільки на вас надіються (Л. Укр., II, 1951, 16); На свої лікті Павло надіявся (Головко, II, 1957, 410); Козаков не доручив цієї справи нікому з своїх бійців, а вирішив усе зробити сам. Це не тому, що він не надіявся на своїх хлопців (Гончар, III, 1959, 105).
◊ Наді́ятися, як на кам’яну́ го́ру див. гора́.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 70.