НА́ЗВИСЬКО, а, с. Назва, яка дається людині, крім її власного імені, і відбиває яку-небудь властиву їй рису характеру, діяльності, зовнішності; прізвисько. В школі мені дали назвисько — зоолог, бо природничі науки найбільше цікавили мене (Коп., Навколо полум’я, 1961, 54); // розм. Ім’я людини. Маю труднощі при перевірці, як котра дитина називається. Інші бачу назвиська в метриці, а зовсім інші жінки дають (У. Кравч., Вибр., 1958, 395); // розм., рідко. Те саме, що на́зва 1. Я зразу побачив, що в їй [сумці] найбільше було друкованого паперу, один аркуш з наштемпельованим назвиськом палати (Сам., II, 1958, 313); — Родом ми, з Підгарського району з хутора "Америка". А так, "Америка". Таке назвисько давно закріпилось за нами… (Цюпа, Назустріч.., 1958, 421).
Одне́ на́звисько — те саме, що Одна́ на́зва (див. на́зва). Глянеш на той капелюх — сміх і горе. Одне назвисько. Засмальцьований від поту, облізлий, одним словом — ганчірка (Цюпа, Назустріч.., 1958, 351).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 89.