НАКА́ЗУВАТИ, ую, уєш, недок., НАКАЗА́ТИ, кажу́, ка́жеш, док.
1. з інфін. Віддавати наказ, розпорядження кому-небудь. Наполеон наказував посилати в бій свіжі сили, дивуючись хоробрості і стійкості росіян (Коч., Зол. грамота, 1960, 105); Дід-провідник зупинився, наказав усім залазити в комиші, скласти свої клунки й бути напоготові (Коцюб., І, 1955, 348); Черниш наказав розвантажити коней і відправити їх назад з двома бійцями (Гончар, III, 1959, 99); // що, з спол. щоб. Давати вказівки, поради; повчати. Знов мені нагадалася небіжка неня. Бувало наказувала мені, щоби я шанувався, бо не буде з мене господаря (Мар., Тв., 1954, 203); Ми розпрощалися з батьком, але він ніяк не міг відірватися від нас. Він щось наказував, щось говорив і мені, і бабусі, й матері (Томч., Готель.., 1960, 76); // перен. Вимагати що-небудь. Справи свої на землі так рихтуй, як наказує серце (Л. Укр., IV, 1954, 278); Коли Уельський принц зійшов на батьків трон. Він, як наказує традиції закон, Перед підданцями промову мав поважну (Рильський, І, 1960, 233).
Як нака́жете — як хочете, як вам завгодно. [Паламар:] Коли б у вас настрій до весілля не змінився. [Римар:] Як накажете це розуміти? (Стельмах, Зол. метелиця, 1955, 9).
2. заст. Передавати, переказувати про когось, щось кому-небудь через кого-небудь. — Наказували з міста — будете учора. Цілий день ждали, а вас немає (Мирний, III, 1954, 299); Ой, недалеко Мій милий від мене. Та ніким наказати (Укр.. лір. пісні, 1958, 329); — Брати-товариші! Коли хто вернеться додому, накажіть моїй жінці, нехай не журиться, не плаче (Н.-Лев., II, 1956, 213).
3. тільки недок. Говорити, вимовляти що-небудь при одночасному виконанні якої-небудь дії; примовляти. Чули либонь [люди], як напустився Йосип на Параску за ту дитину, як Параска, коли не було Йосипа дома, гойдала його, наказуючи: "моє ти паненятко!" (Мирний, IV, 1955, 43).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 99.