НАКАРА́ТИ, а́ю, а́єш, перех. Док. до кара́ти. Накарав міх, що й торби страшно (Номис, 1864, № 5794); — Бажав би я, що б ти, Миколо, узяв з собою сього вітрогона та по дорозі беріг його… А молодого завсіди напутити, а деколи й накарати треба! (Оп., Іду.., 1958, 401).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 100.