НАКА́РКАТИ, аю, аєш, док., перех., розм.
1. За народними повір’ями — каркаючи, накликати лихо, неприємність і т. ін. (про ворону). Вона [ворона] повернулася з дуба тільки ввечері і накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно (Довж., Зач. Десна, 1957, 495).
2. перен. Багато сказати про що-небудь неприємне, недобре. Клава взяла чемодан в другу руку, кинула весело: — Наговорила, накаркала — тьху! Не будемо гадати та загадувати (Ряб., Жайворонки, 1957, 122).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 100.