НАЛА́МУВАТИ, ую, уєш, недок., НАЛАМА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. Ламати щось у якій-небудь кількості. [Мавка:] Я з калини цвіту наламаю (Л. Укр., III, 1952, 218); Мирон десь стрілок у житі наламав — бриля плете (Головко, І, 1957, 136); Віста налила з горнця у миску юшку, поклала ложки, наламала коржів (Скл., Святослав, 1959, 9).
◊ Налама́ти дров див. дро́ва; Налама́ти хвоста́ кому — суворо покарати за що-небудь; вилаяти, побити кого-небудь. — Давай, давай, а то прийде дядько Прокіп, він нам за таку оранку наламає хвоста (Тют., Вир, 1964, 11); Нала́мати хребта́ — попрацювати багато або тяжко. — Любить [пан професор] цивілізацію, — подумав Гуменний, — то хай же хоч раз наламає хребта заради неї. Хіба мішок з снарядами такий уже важкий ради цієї високої мети? (Гончар, І, 1954, 436); Нала́мувати (налама́ти) ру́ку (ру́ки) — те саме, що Набива́ти (наби́ти) ру́ку (див. набива́ти). По очах Марко знав, чому скотина нудиться, доглядав, годив, наламав руки, вміло роздоював (Горд., Дівчина.., 1954, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 115.