НАЛЕ́ЖАТИСЯ1, жуся, жишся, док., розм. Багато, досхочу полежати. Уже ти в садочку та й належався (Чуб., V, 1874, 802); — Будете старі, тогді ще належитеся (Кв.-Осн., II, 1956, 425).
НАЛЕ́ЖАТИСЯ2, жуся, жишся, док., діал. Належати (див. нале́жати11, — 2, 4 — 6). Ми самі боронити потрапим Ті права, що належаться нам (Л. Укр., І, 1951, 361); — Ти ж належишся до категорії людей вчених. Ти ж професор! (Н.-Лев., І, 1956, 402); — Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вінок… (Коцюб., І, 1955, 166).
Як (на́че, ні́би) [і] нале́житься (нале́жалося) — те саме, що Як [і] нале́жить (нале́жало) (див. нале́жати1). Швейцарка, як їй і належиться, сиділа за своїм столиком коло входу (Шовк., Людина.., 1962, 239); Хлопці дружно закивали головами, і юні обличчя їхні були дуже сміливі та рішучі, наче їм, і належалося покінчити з усією буржуазією світу (Дім., Ідол, 1961, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 117.