НАМУ́Л, у, ч.
1. Осадки на дні водоймищ із найдрібніших часток мінеральних та органічних речовин. Дівчина стала над ковбанею й дивилась, як поволі осідав намул і вода очищалась (Коцюб., І, 1955, 285); — Що він там бачить? — Окунів бачить. Карасів, які риються в намулі (Донч., V, 1957, 19); *У порівн. Мої знайомі збурили в мені дитячі роки, які трохи призабулися і наче намулом осіли на дно пам’яті (Томч., Готель.., 1960, 44).
2. Шар піску, землі, нанесений течією річки і т. ін. Брила сиділа міцно і досить глибоко в піщаному намулі берега (Ле, Клен. лист, 1960, 228); Нога вгрузала в піщаний намул (Донч., III, 1957, 363).
3. перен. Неприємне почуття, що залишається після якоїсь розмови, події і т. ін. Він раптом відчув себе зовсім тверезим і навіть міцним фізично, наче вчора й не пив. Тільки на серці лежав якийсь гіркий намул (Ткач, Плем’я.., 1961, 58); Хотів [Дорошенко] заговорити, але неприємний якийсь намул від недавньої розмови.. не давав цього зробити (Головко, II, 1957, 197).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 132.