НАПУВА́ТИ, а́ю, а́єш і НАПО́ЮВАТИ, юю, юєш, недок., НАПОЇ́ТИ, ою́, о́їш, док., перех.
1. Давати комусь пити, напитися чого-небудь. Малі хлопці стовпились біля криниці, коней напувають (Л. Укр., III, 1952, 476); В тім потоці напоювали пастухи худобу (Март., Тв., 1954, 454); Мирослава напувала Лукерку Василівну чаєм (Сенч., Опов., 1959, 116); На берег поведе [наймичка] Козу з козяточком сердешним І попасти і напоїть (Шевч., II, 1963, 354); — Ти, дівко, той, піди, мабуть, напій коня… (Панч, Гомон. Україна, 1954, 418); * Образно. Лягло костьми [кістьми] Людей муштрованих чимало. А сльоз [сліз], а крові? напоїть Всіх імператорів би стало (Шевч., І, 1963, 324); // Частуючи, давати пити спиртні напої. Давидів кривдник напував сільських суддів горілкою, давав, де треба, хабарів (Гр., II, 1963, 450); Побавився Іван в місті добре. Трактував і напоював знайомих ще ліпше (Стеф., І, 1949, 251); — До того дійшов був, що всякий непотріб напував, загощав, щоб тільки слави добути (Гончар, Тронка, 1963, 337); Напоїв [Грицько] Андрія самогоном (Сос., І, 1957, 346).
2. перен. Наповнювати, насичувати чим-небудь (звуками, запахами і т. ін.). На луці розстилались [квітки] чудовим цвітним килимом, напували пахощами повітря (Мирний, І, 1949, 164); Змішалися клени з ясенами, калина з ліщиною, дуби з соснами, напоюючи повітря ароматом (Досв., Вибр., 1959, 47); Думає поле глибокую думу. Спокоєм душу свою напуває (Олесь, Вибр., 1958, 224); — Я був наче п’яний од духу дикого полину, що залляв скелі і напоїв повітря своїм диханням (Коцюб., II, 1955, 288).
3. перен. Зрошувати, насичувати вологою. Хмари мусять землю напувати. Зволожувати ниву для сівби (Перв., І, 1958, 240); Крутить турбіни дніпрова вода, й.. скрізь напуває зелені лани (Забіла, Веселим малюкам, 1959, 77); Пішов такий дощ, що напоїв усю землю (Стельмах, І, 1962, 577).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 165.