НАПУ́ТТЯ, я, с. Поради, побажання кому-небудь (перев. перед відправленням у дорогу або початком якоїсь справи); напучення. Відразу після Артемового напуття вчорашні курсанти шикувались і з повною викладкою рушали до вокзалу (Підс., Віч-на-віч, 1962, 153); — При зустрічі з населенням пам’ятайте, що ви — радянські люди, — давав напуття Капустін (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 435); Один з робітників-ремонтників, які допомагали Яцубі, давав господареві вже прикінцеві напуття (Гончар, Тронка, 1963, 192).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 166.