НАРУ́ЧНИКИ, ів, мн. (одн. нару́чник, а, ч.). З’єднані ланцюжком металеві кільця, що їх надівають на руки заарештованим. Солод.. заклав руки за спину, ніби відчував на них наручники (Руд., Вітер.., 1958, 402); В заарештованого перев’язана голова, руки його зчеплені наручниками (Галан, І, 1960, 407); * У порівн. Та не вирватись їй, бо руки, як залізні наручники, її руки здавили (Головко, II, 1957, 175).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 179.