НАСЛІ́ДНИК, а, ч., розм.
1. Особа, яка одержала спадщину або має право на одержання її. Він.. знав також, що се його єдиний син, наслідник його маєтку (Фр., V, 1951, 280); Хотілось би наслідника, хазяїна у двір, бо дівчата, відомо, чужа користь (Збан., Малин. дзвін, 1958, 90).
Наслі́дник престо́лу — син монарха чи інші особа, до якої повинна перейти влада в монархічній державі. Вона [поема "Катерина"] була присвячена В.А. Жуковському, відомій і високопоставленій особі, вихователю наслідника престолу, людині, близькій до царського двору (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 42).
2. перен. Продовжувач чиєї-небудь діяльності; наступник. — Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм (Стеф., II, 1953, ЗО).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 191.