НАТЕ́РТИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до нате́рти. Клим сьорбав борщ з м’яким запашним хлібом, натертим часником (Горд., II, 1959, 276); В коридорах шкільного будинку відгонить натертими пастою підлогами й сирим вапном (Вільде, Повнол. діти, 1960, 33); Іван знову спробував підвестися, але схопився за шию, на якій запеклися натерті зашморгом синяки (Юхвід, Оля, 1959, 211); // у знач. прикм. Натертий паркет відбивав перехрестя вікон (Ткач, Арена, 1960, 29); // нате́рто, безос. присудк. сл. Петро сів, у кімнаті все було натерто й начищено так, ніби тут порядкувала досвідчена господиня (Собко, Звич. життя, 1957, 154).
2. у знач. прикм. Те саме, що утрамбо́ваний. Він досить швидко видибав за село й повернув праворуч натертим шляхом на Полтавщину (Епік, Тв., 1958, 393); Михайло Сеспель, грузнучи й ковзаючись по натертій відлиглій дорозі, важко шкутильгав селом (Збан., Сеспель, 1961, 307).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 211.