НАЩЕБЕТА́ТИ, ечу́, е́чеш, док., перех., розм.
1. Багато, досхочу пощебетати. Вона була прудкенька, немов пташка, та жодна пташка, мабуть, не нащебече у годину такого, як вона (Вовчок, І, 1955, 352).
2. Наговорити багато (перев. дзвінко й весело). Нащебетала [Одарка] повну хату і, як та пташка, умчалася (Мирний, III, 1954, 33); Нащебетала [Бася] їй повні вуха новин (Коп., Дуже добре, 1937, 296).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 242.