НЕВГАВУ́ЧИЙ, а, е. Який не вгамовується, якого не можна втримати, заспокоїти. Тільки Жучка невгавуча У покосах порина (Граб., І, 1959, 299); // Який не стихає, не припиняється протягом тривалого часу (про пісні, звуки, шуми і т. ін.). Гніт в каганчику тихенько Стане мріти й притухати; Цвіркуни покинуть пісню Невгавучу цвіріньчати (Щог., Поезії, 1958, 254); Ой, та який же сьогодні вітер! Він висвистує свою невгавучу пісеньку (Полт., Дит. Гоголя, 1954, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 252.