НЕВІ́РНО, присл.
1. Присл. до неві́рний 1, 2. Невірно він живе з жінкою (Сл. Гр.).
2. розм. Присл. до неві́рний 5. — Вибачте, пане комісаре, вас невірно інформували відносно нашого села! (Довж., І, 1958, 296); Єгор глянув на Мічуріна і з виразу його обличчя збагнув раптом, що говорить невірно, нерозумно (Довж., І, 1958, 460).
3. у знач. присудк. сл. Погано, недобре. — Коли й голови не підведу, а в роті таки так невірно, неначе полиню наїлась (Н.-Лев., II, 1956, 118); І од людей сміх, і господь карає, і самим невірно (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 266.