НЕГНУЧКИ́Й, а́, е́.
1. Який не має гнучкості, не може легко гнутися, не ламаючись. Трос був сталевий, негнучкий і холодний, але Бучний гнув, м’яв і зв’язував його дуже легко (Ткач, Моряки, 1948, 122); Раптом вийдеш ти на площу нешироку, Де тліє мокрий кущ занедбаного дроку І тягне гостролист, важкий і негнучкий, Своїх гілок зелені колючки (Бажан, Роки, 1957, 211); // Позбавлений здатності легко згинатися. Роззявив [Панас] рота і тикав пальцем, грубим і негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дірку [вибитого зуба] на блідих яснах (Коцюб., II, 1955, 47); Подав [дід] старій води, опустився на негнучкі коліна біля бабиних ніг (Ю. Янов., І, 1958, 561).
2. перен. Який не може швидко пристосуватися до різних обставин. Не судилося й дівчині десь під вечірніми зорями розкрити свою душу, уперту, негнучку (Стельмах, II, 1962, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 278.