НЕЗРАДЛИ́ВИЙ, а, е. Нездатний на зраду; вірний. [Р у ф і н: ] Так, батьку, вір мені, — немає сили, що змусила б до зради християнку, душею щиру, серцем незрадливу (Л. Укр., II, 1951, 457); Люблю свого я милого, в коханні незрадливого — за душу молоду (Гонч., Вибр., 1959, 220); * Образно. Мене більш цікавить краса природи, вічна і незрадлива (Коцюб., II, 1955, 420); // Який виражає чию-небудь вірність або свідчить про неї. Хай на ньому [рушникові] цвіте росяниста доріжка, І зелені луги, й солов’їні гаї, І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка (Мал., Серце.., 1959, 109); Наша дружба незрадлива Почалася в цім саду (Вирган, В розп. літа, 1959, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 322.