НЕ́МІЧ, мочі, ж.
1. Недостатність фізичних сил; слабість. Дід Улас.. хотів плюнути Марині в вічі та від немочі тільки на землю плюнув (Мирний, IV, 1955, 258); В літаку сильно смерділо.. і від цього трошки наморочилось у голові і відчувалася неміч в усьому тілі (Голов., Тополя.., 1965, 8).
2. Неспроможність, невміння, нездатність зробити що-небудь, протистояти чомусь; безсилля. Бурунда трохи не сказився в своїй немочі, видячи гордість, чуючи насміхи тухольців (Фр., VI, 1951, 128); М. Драгоманов, розповідаючи про свої стосунки з галицькими народовцями, показував їхню ретроградність, ідейну неміч, відірваність від народних інтересів (Рад. літ-во, 8, 1964, 47).
3. розм. Те саме, що хворо́ба. Того та валка та не йде в дорогу, Що зломила неміч чумака-небогу (Щог., Поезії, 1958, 102); Неосудного вдарив параліч. Він упав, охоплений тваринним жахом і скутий неміччю (Мик., II, 1957, 377); Було тепер ясно: напала на деревце страшна невідома неміч (Донч., VI, 1957, 140).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 337.