НЕПОМІ́ТНИЙ, а, е,
1. Якого важко, неможливо помітити; погано видимий. Зникла [ящірка] у непомітній шпарці, наче влізла просто у камінь (Коцюб., II, 1955, 290); Радісно подивилися [офіцери] в небо. Високі хмарки були майже непомітні в ньому (Гончар, III, 1959, 393); // Який не впадає у вічі. Глянули [товариші] один на одного мигцем з якоюсь лихою, майже непомітною усмішкою (Довж., І, 1958, 283); Притримує [Орина] коней, непомітним рухом поправляє одежу (Стельмах, І, 1962, 131).
2. Який нічим не виділяється серед інших; непоказний, непримітний. В Ічні школа була п’ятирічка. Записався я до неї боязким, соромливим, непомітним хлопчиком (Вас., Незібр. тв., 1941, 160); З непомітного синьоокого фельдшера із Сосниці Миколи Щорса виростав прославлений легендарний комдив (Цюпа, Україна.., 1960, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 361.