НЕПУТЯ́ЩИЙ, а, е.
1. Який діє без достатнього роздумування, серйозності, робить вчинки, що викликають загальний осуд; нетямущий, безпутний. Другі люди теж казали на Андрія, що він непутящий (Коцюб., І, 1955, 444); — Гляди, Прісько! Не було в нашому роду непутящих молодиць, не попустимо й тебе волочитися: прочую, то не подарую! — погрозився Максим (Л. Янов., І, 1959, 220); // Який погано виконує покладені на нього обов’язки. — Непутящий учень з того Павлика, — порішила вчителька (Горд., Буян, 1938, 23).
2. Те саме, що непристо́йний. Груня сповнилася образи — її, молоду, заміжню жінку, облаяти непутящими словами!.. (Горд., II, 1959, 436); // у знач. ім. непутя́ще, щого, с. Все, що виходить за межі загальноприйнятих норм. [Г а пка:] Панькайся з любою невісточко, дасться вона нам узнаки! [Захарко:] А, хоч не плети непутящого, вгамуйся..! (Кроп., II, 1958, 158).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 373.