НЕСКОРИ́МИЙ, а, е. Якого не можна подолати, покорити, підкорити; стійкий, нездоланний. Матьокін гуртував довкола себе таких, як сам, мужніх, з нескоримим серцем хлопців та дівчат (Д. Бедзик, Плем’я.., 1958, 34); Будували [люди] землянки, зводили хати, і знову шумів соснами, видзвонював сокирами нескоримий Смоленський край (Цюпа, Назустріч.., 1958, 261); // у знач. ім. нескори́мі, мих, мн. (одн. нескори́мий, мого, ч; нескори́ма, мої, ж.). Ті, кого не можна подолати, покорити. Нескоримим навік хай квітує земля! (Ус., Вибр., 1948, 58).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 384.