НЕТЯМУ́ЩИЙ, розм., рідко, НЕТЯМУ́ЧИЙ, а, е.
1. Який не може розібратися в чому-небудь, погано розуміє щось. [Тхориха:] Хто ж напише все те, хто похлопоче за нас, нетямущих? (Мирний, V, 1955, 187); — Все я знаю. І не думай, що я така вже нетямуща (Рибак, Час.., 1960, 584); — Та воно ж таким уже нетямучим і вродилося. Репетує, а що й до чого — і само не збагне (Крот., Сини.., 1948, 42); // Який виражає нерозуміння, недогадливість. Схаменулась [Любуша], провела рукою по чолу, озирнулась нетямущим поглядом (Коч., II, 1956, 73); Катря в розпачі нетямущими очима глянула благально на жінок, що обступили її (Головко, II, 1957, 372).
2. Недогадливий, некмітливий (про дитину). Голубить і вчить [дід] свого маленького нетямущого правнука тримати в руках дідову люльку (Кач., Вибр., 1953, 42); Сашкові зробилось дуже прикро, аж гірко, що він такий ще нетямущий; справді— малюк… (Смолич, V, 1959, 544).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 397.