НЕ́ХТУВАТИ, ую, уєш, недок., перех. і неперех.
1. кого, що і ким, чим. Ставитися презирливо, зарозуміло, зневажливо і т. ін. до кого-, чого-небудь; ігнорувати. Кожне мало право налаяти його, нехтувати ним, бо він сирота, мужиченя… (Коцюб., І, 1955, 22); Занепокоєна Варвара наставляла дочку, що завжди нехтувала давні звичаї (Горд., II, 1959, 202).
2. чим. Не надавати чому-небудь значення, не звертати уваги на щось. 9 травня 1906 року Ленін, нехтуючи небезпекою, виступав під прізвищем Карпова на великому мітингу, на якому були робітники з усіх районів Петербурга (Біогр. Леніна, 1955, 90); Дід Галактіон хоч і не рибалка, але його порадою в цій галузі не можна нехтувати. (Донч., VI, 1957, 58); // Недбало ставитися, не берегти чого-небудь. Видно, і цим разом нехтував [Романик] "міщанськими формами", бо галстук у нього зав’язаний косо, волосся наче навмисне розкуйовджене (Вільде, Сестри.., 1958, 464); — Той, хто без потреби нехтує своїм здоров’ям, той діє і всупереч власним інтересам (Гур., Життя.., 1954, 192).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 402.