ОБВІ́ТРЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до обві́трити. Його бліда рука ставала ще білішою, коли він торкався нею засмаглого чола, обвітреного всіма вітрами Європи (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 366); // у знач. прикм. Берет [Джузеппе] горить, обвітрені руки на веслах, а весла — як крила в блакиті (Коцюб., II, 1955, 416).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 473.