ОБЛ́ІЗЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до облі́зти1. Обернувсь на цапиних ніжках та й пішов, неначе поніс на кілку свою лису, облізлу голову (Н.-Лев., І, 1956, 599); До старостування господаровитий Окунь і влітку, і взимку ходив у заяложеному, облізлому до останньої волосинки, ще парубоцькому кожусі (Стельмах, І, 1962, 364); Облізле, в лишаях обличчя мовчки висловлювало рабську покору і пошану до офіцера (Ле, Мої листи, 1945, 59); Рушниця стара, облізла, але для Романа вона — безцінний скарб (Донч., II, 1956, 289); Ген-ген, на вигоні, колишня стара зборня. Я пізнаю її по облізлій соломі (Кач., II, 1958, 50).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 526.