ОБМОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ОБМО́ВИТИ, влю, виш; мн. Обмо́влять; док., перех.
1. Неприязно висловлюватися, говорити щось погане про кого-небудь; ганити, гудити. — Ніколи нікого не суджу і не обмовляю ані в очі, ані поза очі (Фр., III, 1950, 159); В останню мить баба Лисавета стямилась, не захотіла обмовляти свою невістку (Д. Бедзик, Серце.., 1961, 130); // Поширювати неправдиві чутки, які плямують кого-небудь. Їх знов почали обносити та обмовлять по київських салонах (Н.-Лев., І, 1956, 629).
2. Несправедливо звинувачувати, зводити наклеп; оббріхувати. — Не крала я зроду-віку мого, пані, — одмовляє стара.. — Не по правді мене обмовляєте! (Вовчок, І, 1955, 137); — Не важко обмовити людину, а хто їй порадить, як цей час прожити? (Стельмах, Правда.., 1961, 365).
3. заст., рідко. Обговорювати. Хурман порався з фаетоном, а Савка крутивсь біля нього. Певно, вже обмовляють новини (Коцюб., II, 1955, 392).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 541.