ОБУ́РЕНИЙ1, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до обу́рити1. Чого шука отся ватага Рабів, обурених на нас? (Пісні та романси.., II, 1956, 265); Покірний син на цей раз не стерпів, ображений і обурений старосвітськими докорами, доводив матері (Горд., II, 1959, 216).
2. у знач. прикм. Сповнений почуття обурення. Мчали обурені юрми, чорні од гніву, грізні (Коцюб., II, 1955, 212); Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент (Вас., II, 1959, 364); Обурену розповідь Вакуленка Ірина вислухала, не пропустивши жодного слова (Жур., Звич. турботи, 1960, 34).
ОБУ́РЕНИЙ3, а, е, діал. Повалений, зруйнований. Аж гидко дивитись на панський двір: штахети обурені, хати облуплені, тини теж повалились (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 597.