ОБІ́ДДЯ, я, с.
1. Збірн. до о́бід 1. Макара Макаровича Улянка зустріла біля парні, де гнули обіддя для коліс (Донч., IV, 1957, 110); Якщо намокне обіддя, шини натягувати не можна: висохнуть колеса — позлітають… (Руд., Остання шабля, 1959, 21); * У порівн. І гори, й долини однаково вкриті густим лісом. На синьому небі вирізуються зелені дуги, неначе поставлене зелене обіддя (Н.-Лев., II, 1956, 387).
2. Те саме, що о́бід 1. Старий заперечливо хитав головою. — Не піду.. Що я? Старе колесо з побитим обіддям, з вищербленими спицями (Цюпа, Три явори, 1958, 56).
◊ Хоч обі́ддя гни — дуже товстий, дебелий (про шию, статуру і т. ін.). — Шия в нього, — хоч обіддя гни, пика — як не лусне, очі жиром запливають (Мирний, IV, 1955, 230); — У Михнові що не двір, то й виводок дітей. І такі опецькуваті, що хоч обіддя гни на них (Рудь, Гомін.., 1959, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 503.