ОВІ́ЯНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до ові́яти. І знов на горах я, овіяних вітрами, Казками вільних полонин (Олесь, Вибр., 1958, 376); А дерева вклонялися їм, людям. Овіяним грозами. Обпаленим громами (Дмит., Обпалені.., 1962, 237); Гліб добре бачив молоде, овіяне смутком обличчя послушниці (Шиян, Гроза.., 1956, 175); // ові́яно, безос. присудк. сл. Задушевною теплотою овіяно в колискових піснях побажання щастя дитині (Нар. тв. та етн., 1, 1961, 42).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 611.