ОДНА́КО, присл., діал. Однаково. Але громада її однако поважає: Того ні сном не зна, другого не читає! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 65); Тут пана немає. Усі ми однако на волі жили! Усі ми однако за волю лягли, Усі ми і встанем, та бог його знає, Коли-то те буде (Шевч., II, 1963, 256); // у знач. присудк. сл. Травинка меншає між маком жадібних губ, що як огонь… Чи з’їсть чи викине, — однако для серця бідного мого (Сос., II, 1958, 108).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 631.