ОДНООСІ́БНИК, а, ч.
1. іст. Селянин, який не є членом сільськогосподарської артілі. Схопивсь чоловічина з воза, — якийсь одноосібник, може, та й то захудалий (Головко, І, 1957, 304); Зодягнуті колгоспники були краще за одноосібників (Чорн., Потік.., 1956, 411).
2. перен., розм. Той, хто робить що-небудь окремо від інших, своїми силами.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 636.