ОЗВІ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ОЗВІ́РИТИ, рю, риш, док., перех., розм.
1. Робити кого-небудь жорстоким, лютим, подібним до звіра. [Антось:] А боротьба озвірює людей… Ніхто, ніхто не хоче зрозуміти, Що піп і ксьондз для себе сварять нас, Що русин, лях повинні побрататись (Стар., Вибр., 1959, 494).
2. Дуже гнівити, сердити; розлючувати. Ми думали, що биття озвірить учителя, розсердить, розлютить його (Фр., IV, 1950, 223); // рідко. Вороже настроювати проти кого-небудь. [Віталій:] Яка ж зла личина тебе озвірила так проти мене? Що я таке зробив тобі, що ти негадано-неждано від мене одвернувся?.. (К.-Карий, II, 1960, 202).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 650.