ОЗВІРІ́ТИ, рі́ю, рі́єш, док.
1. Стати жорстоким, лютим, подібним до звіра. Скоро під шомполами показалася кров, і гетьманець зовсім озвірів: — Дужче! Дужче! — ревів він (Багмут, Опов., 1959, 24); — В Сокілці сходку, кажуть, порубав [Махно], в Галещині — сестер милосердних. — Озвірів уже, видно, зовсім. На жінок беззахисних шаблю підняв (Гончар, II, 1959, 240).
2. Дуже розгніватися, розсердитися; розлютитися. Бугорський одразу озвірів,.. вхопив Тарасового кашкета, швиргонув Тарасові в лице (Вас., II, 1959, 376); — Тебе заціпить сьогодні чи ні? — озвірів Тимко (Тют., Вир, 1964, 19); // Набирати звірячого, злобного виразу (про обличчя, очі).
3. Утратити людську подобу, стати схожим на звіра. Я не хочу на світі завадою буть, Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть — Радше темную ніч, аніж світло зустріть! (Фр., XI, 1952, 48).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 650.