ОЗО́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ОЗОРИ́ТИ, рю́, ри́ш, док., перех., поет. Те саме, що осява́ти. Палай, наше вогнище, тепле і рідне..! Ти всюди нам світиш, ти всюди нам видне, Озорюєш нам ти дороги у світ! (Бичко, Вогнище, 1959, 11); Вітчизно рідна, земле наша, мамо, ми над тобою небо голубе озоримо (Гонч., Вибр., 1959, 233); * Образно. Рідний край мій уже озорив Промінь щастя на довгі віки (Воронько, Драгі.., 1959, 119).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 658.