О́КЛИК, у, ч.
1. Вигук, поклик, звертання, яким привертають чию-небудь увагу. — Сержант Орлюк! — почув він генералів оклик, коли вже причинив двері (Довж., І, 1958, 309); На його оклик вийшла молода козачка років двадцяти восьми (Тют., Вир, 1964, 469); * Образно. Повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном.. — се характерний, пануючий оклик наших часів (Фр., XVI, 1955, 249).
2. Голосний вигук, викрик, що виражає які-небудь почуття. Не ревіли роги, не лунали веселі оклики по тій новій побіді (Фр., VI, 1951, 16); З майдану доносилися крики дружинників. У цих окликах звучало спершу здивування, потім жаль, а вкінці лютість, гнів, жадоба помсти (Оп., Іду.., 1958, 86); Першу хвилину вони розглядали один одного, вигукуючи односкладові оклики (Коп., Лейтенанти, 1947, 168).
3. перен. Рух, жест і т. ін., яким привертають чию-небудь увагу. Німий оклик одними очима не забарився перейти в нестямну бурю крику (Мирний, III, 1954, 273).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 664.