ОКО́ВА, и, ж.
1. Металева оббивка (часто у вигляді оздоблення) на дверях, меблях і т. ін. Він видобув із свойого [свого] мішка велику дерев’яну орендарську люльку в мосяжній окові (Фр., III, 1950, 221); У кінці ж світлиці, на високому помості, на стільці з золотими оковами сидів кесар Болгарії Петро (Скл., Святослав, 1959, 214).
2. перев. мн. Те саме, що кайда́ни 1. Окують царей [царів] неситих В залізнії пута, І їх, славних, оковами Ручними окрутять (Шевч., І, 1963, 346); Мотря посміхається. Робить рух, ніби сама кладе руки в окови (Вільде, Наші батьки.., 1946, 11); * Образно. В повітря хоч і пахло м’якою передвесняною свіжістю, але земля ще не звільнилася з оков морозу (Добр., Очак. розмир, 1965, 205); Вирвавшись з крижаних оков, ріка гордовито несла свої води мимо Саратова (Цюпа, Назустріч.., 1958, 233); // перен. Те, що заважає розвиткові чого-небудь. Монополія капіталу стає оковами того способу виробництва, який виріс при ній і під нею (Ленін, 21, 1972, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 672.