О́КРИК, у, ч.
1. Вигук, яким окликають кого-небудь. Я довго на горбику стояв, очима проводив материну постать .. До пам’яті привів мене окрик господаря: — Заснуло, чи що? Піди подивися, чого коні харапудяться (Ковінька, Кутя.., 1960, 24); Враз, несподівано для самого себе, я скрикую: "Гутман?" Двоє лісорубів, вражені моїм окриком,.. починають озиратися навколо (Кол., На фронті.., 1959, 187).
2. Вигук, який має в собі наказ, погрозу і т. ін. Корчмар терпляче зносив усе — і окрики, і погрози, і зневагу (Рибак, Помилка.., 1956, 11); Начальницький окрик подіяв, справді, магічно (Смолич, Мир.., 1968, 404); В дворі в’язниці вже чулися окрики конвоїрів, схожі на собаче гавкання (Чорн., Визвол. земля, 1959, 101); // Вигук, що виражає яке-небудь почуття. Окрик болю роздався в хаті (Коб., II, 1956, 237); Він хотів узяти одне зернятко на зуб, та Яремченко перепинив цей намір зляканим окриком (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 6); В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком "ой!" біжить назад (Тют., Вир, 1964, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 679.