ОКРО́МЕ, діал.
1. присл. Окремо. Молоді паничі окроме собі кучею так і ходять (Кв.-Осн., II, 1956, 314); — Не розберу, як же се Ваня їде, хіба не вкупі з Лідою, а якось окроме — в Казань? (Л. Укр., V, 1956, 195).
2. прийм., з род. в. Крім. Хто без святої булли вмер — У пекло просто; хто ж заплатить За буллу вдвоє, ріж хоч брата, Окроме папи і ченця, І в рай іди! (Шевч., І, 1963, 264); Окроме його, у батька ще три сини та дві дочки на шиї; треба всім порядок дати, усіх до розуму довести (Мирний, III, 1954, 275).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 680.