ОНІМІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до онімі́ти. Владко стояв перед нею, онімілий із здивування (Фр., VI, 1951, 283); Чарка випорснула з онімілих Севиних пальців (Хижняк, Невгамовна, 1961, 169); * Образно. Ці слова, наче з поганого сну, підіймають онімілу душу Плачинди (Стельмах, І, 1962, 107).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 697.