ОПА́ЛЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до опали́ти. [Жура:] Коли вона увійшла в палаючий танк, вона не думала про себе! Вона була вся опалена і могла навіть осліпнути! (Коч., II, 1956, 511); Вони бачили села.., голі й опалені гарячим сонцем (Н.-Лев., II, 1956, 218); Уклін тобі, опалене каміння Священних севастопольських руїн! (Нагн., Вибр., 1957, 32); Нічого геройського не було в нім, ростом чи не нижчий від мене, з лиця майже негарний, опалений сонцем (Коб., І, 1956, 256); — Бачу я ваші руки загрубілі і ваші обличчя, опалені вітрами, бачу вас в куряві чорних бур і в моросяних холодних дощах… (Гончар, Тронка, 1963, 15); Яблунька.. викидала одну-дві квітки та й осипався з них цвіт, опалений холодним вітром (Чорн., Визвол. земля, 1959, 136); Затьохкали, забилися опалені жаром першого кохання серденька дівочі (Л. Янов., І, 1959, 32); Із землі витягли криву, іржею вкриту, пощерблену шаблю, ножі, глиняну, добре опалену, цілком збережену, велику посудину (Коцюба, Нові береги, 1959, 275).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 700.