ОПИРА́ТИ1, а́ю, а́єш, недок., ОПЕ́РТИ, опру́, опре́ш; мин. ч. опе́р, ла, ло; док., перех.
1. Те саме, що обпира́ти1. Він підносив голову й опирав її об стіну, але привид не щезав (Кобр., Вибр., 1954, 40); Коло груші вуйна Калина опирає в’язку до сухої гілляки й переставляє її на друге плече понад голову (Козл., Ю. Крук, 1950, 21); Демидів опер голову на лавці і немов зібрався спати (Мак., Вибр., 1954, 52).
2. перен. Грунтувати, базувати на чому-небудь (переконання, докази, дії і т. ін.). Я свого уподобання зовсім і не пробую опирати на принципах, бо таки і не на принципах воно стоїть, а просто лежить в натурі (Л. Укр., V, 1956, 437).
ОПИРА́ТИ2, а́ю, а́єш, недок., ОПРА́ТИ, оперу́, опере́ш, док., розм., рідко. Те саме, що обпира́ти2. — Туга зима буде; а хто ж її [неньку] в тую пору опирати буде? (Чуб., V, 1874, 726); Тоді тільки поважала матір, як вона її зодягала й опирала (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 709.