ОПЛА́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ОПЛА́КАТИ, а́чу, а́чеш, док., перех. Плакати з приводу чиєї-небудь смерті, тяжкої втрати, нещастя і т. ін. Управительська дочка маленька гралася з утятком,.. поки аж утятко не вдушилося. Тоді вона побиватися та оплакувати (Вовчок, І, 1955, 178); Дружки й світилки, як побачили Оксаниного судженого, оплакували товаришку та більше сумних пісень співали (Іщук, Вербівчани, 1961, 35); Всі були засмучені,.. хто побивався за постріляними батьками, хто оплакував синів (Юхвід, Оля, 1959, 190); — Ми думали, що тебе вже й на світі нема, — говорив Лаврін, — ми тебе оплакали (Н.-Лев., II, 1956, 344); // Виражати свій сум, горе з якого-небудь приводу; сумувати. Не час оплакувать руїни: пора відплати, помсти настає (Тич., II, 1957, 158); Твій рідний край не раз оплаче гірко Того, хто так його оплакав долю. Ні, не забудемо тебе, Кобзарю, Довіку (Сам., І, 1958, 138).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 714.