ОПОВІДА́ТИ, а́ю, а́єш і заст. ОПОВІ́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., ОПОВІ́СТИ́, і́м, іси́; мин. ч. опові́в, віла́, ло́; док., перех. і неперех. Повідомляти щось про кого-, що-небудь, описувати; передавати словами бачене, пережите і т. ін.; розповідати. — Як же зветься ота найдивніша сторона, про яку ти мені тепер оповідаєш? (Л. Укр., III, 1952, 743); Вона спокійно оповідала події того вечора (Фр., І, 1955, 111); — Літописець оповідає: князь Святослав ходив легко, як барс (Довж., І, 1958, 293); Як почали просити старого.. та й врешті упросили, аби оповів їм.. яку цікаву історію з селянського життя (Стеф., І, 1949, 257); І скільки таємниць він оповів мені Про звичаї качок (Рильський, Поеми, 1957, 228); // Переказувати що-небудь прочитане або почуте. Ніхто з її подруг сільських краще від неї не вмів співати, а казки оповідаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звірів чи людей, про яких казала (Гр., І, 1963, 433); Кузьма оповів цікаву притчу про стрічки на безкозирці та матроську тільняшку (Кучер, Прощай.., 1957, 136).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 718.