ОПОЛО́НКА, и, ж. Отвір, прорубаний у кризі замерзлої водойми. У яру гребля, верби вряд, Ставок під кригою в неволі І ополонка — воду брать… (Шевч., І, 1963, 35); Вранці, вирушаючи з відрами на річку, Вутанька щоразу мусить брати й сокиру з собою: після тріскучої [зимової] ночі ополонки доводиться прорубувати заново (Гончар, II, 1959, 163); // Незамерзлий отвір або ділянка крижаного поля водойми, вкрита водою. Поміж більшими крижинами були ополонки, лід іще рухався, жив (Ільч., Серце жде, 1939, 384); * Образно. Кудись відлітало мінливе світанкове небо з шматками хмар, з ополонками блакиті (Стельмах, І, 1962, 7).
Бра́тися (взя́тися) ополо́нками — покриватися з поверхні озерцями води; розтавати (про крижане поле водойми). Секретар райкому взяв Андрія під руку.. Пішли.. садом до Хоролу, який узявся вже ополонками (Минко, Вибр., 1952, 51); Кра́ще (пря́мо хоч і т. ін.) в ополо́нку [голово́ю] — про скрутне або безвихідне становище. [Василь:] Без Горпини мені краще в ополонку головою!.. (Кроп., І, 1958, 171); На кого Василь Семенович гнів положить, — прямо хоч в ополонку… (Мирний, І, 1949, 208).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 721.